ХОРОБРІ СЕРЦЯ
СЕРГІЙ КУЛЬЧИЦЬКИЙ
Сергій Кульчицький, генерал-майор, колишній начальник Управління бойової і спеціальної підготовки Національної гвардії України. Особисто брав участь в багатьох операціях зони АТО, загинув у збитому вертольоті.
Кульчицький народився в родині військових. Закінчив Усурійське військове Суворовське училище, потім –Далекосхідне вище командне училище ім. Роккосовського.
Служив в морській піхоті на Балтійському флоті, а після розпаду Радянського Союзу оселився в Україні. З 2011 року Сергій Кульчицкий був полковником, заступником начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ. З початку створення Нацгвардії з квітня нинішнього року був начальником управління бойової і спецпідготовки. Він любив дисципліну і порядок. Однак часто жартував, що солдати називали його "тато і мама ", тому, що він піклувався про них, як про дітей: намагався забезпечити всім необхідним - зброєю, продуктами, медикаментами.
Генерал і ще 13 військових загинули 29 травня під Слав'янськом. Вертоліт МІ-8, в якому летіли військові, обстріляли терористи. Кульчицькому посмертно присвоєно звання Герой України.
ПАВЛО ЧОРНИЙ
Павло Чорний, миколаївський десантник із 79-й аеромобільної бригади, міг би залишитися в пам'яті своїх товаришів як один із багатьох снайперів. Але для них він став героєм. Тієї ночі. під час бою із сепаратистами із ДНР, Павло був поранений осколком у праве око. Тамуючи біль, солдат затис стікаюче око і продовжив нищити ворога. Одночасно він звернув увагу на те, що ворог підірвав грузовик, в якому були бійці. Товариші попали у пастку. Перемагаючи біль, Павло Чорний пробрався до машини і врятував чотирьох поранених бійців перенісши тих у безпечне місце. Всі потребували невідкладної медичної допомоги. Розуміючи це, Павло Чорний взявся супроводжувати поранених до військового шпиталю. Майже біля шпиталю відважний десантник втратив свідомість. 20 червня президент вручив герою орден "За Мужність ІІІ ст.".
Зараз у Павла замість правого ока тимчасовий протез. І є надія, що новий, більш якісний, йому поставлять у Франції.
АРМЕН НІКОГОСЯН
медик
Організував бригаду реанімобіля, з якою регулярно виїздить в найгарячіші місця АТО, рятуючи українських воїнів.
Армен Нікогосян – легендар-ний хірург. Він працював хірургом в Сибіру. Дізнавшись, що на Майдані Незалежності в Києві почалися масштабні протести, переїхав на Україну. "Знал, что на Майдане я нужен больше чем в Российской Федерации"- говорив сам Нікогосян.
Медик попав у Медичну сотню, яка оперувала в одній із кав’ярень біля готелю "Козацький". Сюди 20 лютого приносили убитих із Інститутської.
Зараз лікар разом з медсестрою Оленою і водієм Іллею, вже два місяці працює в зоні АТО. Німецький реанімобіль, який також пройшов Майдан, кожного разу виїздить з м. Ізюм і дістається до найдальших блокпостів. Бригада надає першу допомогу і відвозить тяжкопоранених воїнів в Ізюм.
ТЕТЯНА РИЧКОВА
Волонтер
Збирає кошти на армію, а потім сама доставляє продукти і амуніцію прямо на позиції сил АТО.
Тетяна Ричкова, 35 річна жителька м. Дніпропетровська, інженер-металург по професії і власниця міні-пекарні. Вперше попала в зону АТО, коли поїхала провідати чоловіка – той пішов воювати проти сепаратистів добровольцем. Саме тоді вона побачила, як багато не вистачає нашим бійцям. Повернувшись додому, продала дачу і на виручені кошти придбала все необхідне для 300 бійців. Потім за допомогою соцмережі почала збирати кошти і забезпечувати всім необхідним інші військові підрозділи. Ліки, бронежилети, продукти в гарячі точки вона доставляє сама, хоч раніше ніколи не сідала за кермо сімейного автомобіля. Вона зовсім покинула свій бізнес, рідко бачиться із сином, весь час знаходиться в дорозі.
Недавно Тетяна Ричкова одержала від волонтерів новий автомобіль, а ще взялася за організацію пошиття бронежилетів.
Під Іловайском загинув її чоловік, але вона не полишила своєї місії, тепер допомагає бійцям 25-десантної бригади м. Дніпропетровська.
За сподвижницьку діяльність нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ст.
ПЕТРО ДУДНИК
Пастор церкви Добра вість.
Організував евакуацію із окупованого сепаратистами і оточеного українськими військами Слов'янська більш ніж 1 тис. мирних громадян.
Житель м. Слав'янська Петро Дудник, магістр педагогіки, батько 7 дітей і пастор церкви Добра вість , під час останніх подій в місті не розгубився, а почав допомагати своїм землякам - і віруючим і атеїстам. Щоденно він вивозив із Слав'янська по 100 чол. –переважно жінок з дітьми, людей похилого віку, інвалідів і лежачих хворих.
Через свою діяльність він змушений був залишити місто. На новому місті він допомагав евакуйованим знайти прилисток, підтримував продуктами і молитвою.
ТАРАС СЕНЮК
Підполковник
Він був командиром першого аеромобільно-десантного батальйону 95-ї аеромобільної бригади. Коли його підрозділ попав у засідку, ціною власного життя він урятував своїх підлеглих. Тарас Сенюк , народився в Коломиї, що на Івано-Франківщині, не дожив до свого 34-річчя всього 19 днів.
3 червня терористи напали на колону, яка направлялася із Ізюму в Слов'янськ, коли його підрозділ попав у засідку, ціною власного життя він урятував своїх підлеглих. "Его подразделение попало в засаду, которую обстреляли сепаратисты. Завязался бой, нападение сепаратистов отбили, но погибли двое военных. Среди них и Тарас Сенюк",— розповідав під час похорону заступник начальника штабу, генерал-майор Микола Попільський.
Тарас Сенюк служив в армії більше 13 років. В 2001 році, після закінчення Одеського військового інституту, його направили в 95-у аеромобільну бригаду. Почав з командира взводу і доріс до командира батальйону. Він мав досвід, бо двічі був у складі миротворчих сил в Іраку і Косово.
Тарасу Сенюку посмертно присвоєно звання Героя України.
У нього залишилися дружина і восьмирічний син.
ЮРІЙ БІРЮКОВ
(Фенікс), волонтер
За час АТО заснував найбільший приватний фонд допомоги українській армії.
Київський підприємець родом із Дніпропетровська відомий зараз у всій країні як Фенікс. Він в прямому розумінні слова відроджує українську армію. Директор туристичної фірми, звільнений взимку 2014 року за прогули, бо весь час проводив на Майдані. Юрій Бірюков почав допомагати армії коли розпочалася російська агресія в Криму. Тоді він не думав, що буде займатися цим весь вільний час. Бірюков спить по 3-4 години в сутки - решта часу йде на поїздки по всій країні в пошуках військової екіпіровки, а потім відвозить її в зону АТО. Для потреб армії Бірюков зібрав вже більше 5 млн. гривень, придбав 3 тис. бронежилетів, сотні кевларових шоломів і навіть одну суперсучасну гвинтівку, відремонтував транспортний літак і побудував робочий штаб.
Він особисто доставляє допомогу, лікує бійців, замовляє тепловізори, аптечки, одяг. Сьогодні Бірюков повністю опікується більше ніж 10 бригадами і полками по всій країні, доставляючи на фронт тони продуктів. Допомагають йому близько 30 чол. , яких називають крила Фенікса. Свою роботу вони виконують безкоштовно, постійно звітують про витрачені кошти.
НАДІЯ САВЧЕНКО
старший лейтенант, пілот бомбардувальника СУ-24
В складі добровольчого батальйону Надія Савченко намагалася врятувати товаришів, потрапила в полон, де трималася, як справжній патріот.
Її захопили в полон 18 червня терористи ЛНР, коли Надія виконувала завдання по порятунку поранених розвідників. На розвідників батальйону напали сепаратисти, під час бою, поранили кількох бійців, яких і відправилася, разом з товаришами, рятувати льотчиця. Однак їхній БТР було пошкоджено і Надію захопили в полон. Льотчицю відправили в Росію, звинуватили у причетності до загибелі російських журналістів, хоч в момент їхньої загибелі дівчина вже була в полоні.
Савченко 10 років прослужила в складі миротворчих сил в Іраку, тому під час допиту, трималася мужньо. Відважна героїня не зганьбила честі українських льотчиків.
Андрій Білецький
командир добровольчого батальону Азов
За власною ініціативою розробив план і разом з товаришами успішно провів операцію по звільненню Маріуполя. За влади Януковича 34-річний Андрій Білецький був ув’язнений за підозрою в замаху на вбивство і екстре-мізм. Звільнили його зразу після зміни влади. Колишній учитель історії сьогодні голова національної організації Патріоти України, командир героїчного батальйону "Азов". Спочатку їх було 20 добровольців, що зголосилися зачистити місто Маріуполь від сепаратистів. Їм пощастило взяти в полон самопроголошеного мера міста Олександра Фоменка. Під час проведення операції сміливці втратили одного бійця, а другий був поранений. Зараз багато бажаючих служити під його командуванням. Сьогодні батальйон Білецького постійно контролює район від Бердянська до Маріуполя. Він ніколи не одягає балаклави і мріє повернутися у рідний Харків.
Костянтин Могилко
Костянтин Могилко – підполковник, командир ескадрильї «Блакитна стежка»15-ої бригади транспортної авіації Повітряних Сил України.
Він став членом аероклубу навчаючись у десятому класі. Літав на планерах, плигав з парашуту, а після закінчення школи поступив в Хрківський університет Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Після його закінчення служив у Львові. Костянтин Могилко - вінницький пілот, який загинув у червні при виконанні бойового завдання в зоні АТО, посмертно удостоєний звання Герой України. Коли його транспортний АН-30 підбили терористи в небі над м. Слов'янськ, він зумів відвести літак убік від житлових кварталів. Загинув при падінні крилатої машини.
У льотчика залишилася дружина і дворічний син Арсен.
Ніхто крім Вас - не захистить країну!
Ніхто крім Вас - не спинить цю чуму!
Б'єтеся Ви за рідну Україну,
У цю годину для усіх страшну.
Герої Ви і це вже безсумнівно,
Хай Вас Господь від «Градів» береже,
Ви робите все з честю не картинно,
Ви - ПАТРІОТИ - це саме головне!
Ілля Марченко
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів’ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О, земле, жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх —
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.
19.05.1962 Василь Симоненко
Чи розкаже хто,
Чия в тім вина?..
Скільки горя-сліз
Принесла війна…
Чом літак один
Під приціл летить?
Молоді життя
Обірвала мить…
Запалю свічу,
Надішлю тепло,
У безсмертя їм
Відкрию вікно…
Силу – злетами,
Пам’ять – маками…
Там летять без крил,
Тут лиш – знаками.
Ранок в темряві.
Що чекати ще?..
Гіркі роси лиш,
А на серці щем…
Що судилося?..
Про що мріялось?..
Тільки в сотнях ви
Залишилися………
14.06.2014 Людмила Яцура
Дивилась вранішня зоря,
Втомилася…
Цілують в чоло небеса,
Схилилися…
А роси стали всі гіркі,
Капали…
То Україна у журбі
Плакала…
Та доки ж буде темінь тут
Лютою?..
Ми ж всі червоною покриті
Рутою…
Та скільки підлості іще
Клятої…
Та буде ад усім отим
Платою…
А хтось живе «не чувши дзвін»,
Просто…
Чи право є, щоб бути тут
Гостем?..
А на своїй землі за що
Кулею?..
Лиш світ без сорому мовчить.
«Думає»…
А я молюся в небеса
З вірою…
Щоб впала сонячна роса
Україною!!!
15.06.2014 Людмила Яцура
ТРАУР ПО ЗАГИБЛИМ
Нелюди! Схаменіться!
Кров людська — не водиця!
Жити так не годиться.
Вам ваш гріх не проститься.
Воїнів прямо з неба
В рай пустили далебі?
Їм до діточок треба,
Мама кличе до себе…
Ворог вороном кряче,
А дружинонька плаче:
«Де ти, любий козаче?»
Горе горем віддяче
За провини ворожі.
Не було чом сторожі?
Плачуть на дощі рожі
На останньому ложі.
Хлопчики любі наші,
Ігорі, Колі, Саші…
В полум’ї тіла ваші,
Світ померкнув від сажі…
Ріками ллються сльози,
Похилилися лози…
Цілий світ у облозі…
Досить, Путлере, досить!!!!
15.06.2014 Інна Тарасюк-Совальська
Обложена ворогами
Рідна Україна,
Роздирає нашу землю
Клята москалина.
Роздирає хамовито,
Закон помирає.
А тим часом нагла брехня
По світу гуляє.
Світ слухає — дивується
Брехні окупанта.
А він топче нашу землю,
І грабує банда.
Та нічого, ми стерпимо,
Ще наш час настане
І поженем окупантів
До їхньої брами.
Іван Ваврик.
Нас не подолати!
Дорогі наші хлопці-орлята,
Ми слідкуєм за вами щодня,
Молим Бога, щоб вас не здолати,
Щоб скоріше скінчилась війна.
Ми по «телеку» бачим щорання,
Як ви билися мужньо вночі,
Радості мало, хіба що страждання
Але раді, що ви ще живі.
Бо багато з вас, хлопці, ранені
І багато лежить у землі,
Вас оплакують рідні й кохані,
Москалів проклинають в Кремлі.
Тож вертайтеся, діти, живими,
Щоб усмішка була на лиці,
Вас чекають кохані і мами
Та ще в декого діти малі.
Орест Дзвінка.
м. Теребовля.
На війну
Мій ешелон ще на світанку вирушає…
Вибач, кохана, я не завітаю,
Не поцілую і не обійму.
Мій ешелон ще на світанку вирушає —
Тільки не плач, я їду на війну.
А пам’ятаєш, ми були щасливі,
Сміялася ти в мене на руках.
Та біль. Країна у кривавій зливі.
Молись, я прилечу до тебе в снах.
Пробачте, мамо, я не прийду на вечерю,
Не лийте сльози, серце не міцне.
Хтось мусить захищати рідну землю —
Для цього доля вибрала мене.
Не треба, не кидайтеся додолу,
Лиш тільки вірте у щасливі дні.
Моліться, щоб вернувся я додому
Живий, а не у цинковій труні.
Батьку, пробачте, зараз чи ніколи —
Ви ж бачите самі усю біду.
Ми діти України, ми соколи —
У шию гнатимемо ворога орду.
Згадайте, ви ж самі мені казали:
«Країну захищай — вона свята».
Пильнуйте маму, що би там не стало,
І бережіть її — вона у нас одна.
Пробач мені і ти, мій менший брате,
Найближчим часом не зіграємо в м’яча.
Так сталося — я їду воювати.
Сам зрозумій, назад шляху нема.
Тобі ж передаю я естафету:
Будь сильним й бережи сім’ю.
Так важко покидати рідну хату,
А ви ж моліться — я до вас верну.
Володимир Ухач.
м. Копичинці.
Відродження
Степи Донецькі сповнилися смертю,
Димить курган, горять сумні хліби.
І сонце палить все навкруг уперто
Протуберанцем з відблиском біди.
Летять ракети, роздирають землю.
І кров, і кров на стоптаних ланах…
Прийшов «браток». Руйнує все уперто,
Торує своїх диких предків шлях.
За сотні літ земля напилась крові.
Загарбники не раз з мечем ішли,
Щоб знищити гаї, сади, діброви…
Щоб не буяли, щоби не цвіли.
Вони не знають Бога і любові,
І їхній бог — це вурдалака-цар.
Нема молитви, а диявол — в слові,
Що видає за смерті гонорар.
Мине і це манкуртське божевілля
І прийде мир, оновиться земля.
А Україна, що з прадавнього Трипілля,
Відродиться, як зорана рілля.
Віктор Феськів.
м. Скалат Підволочиського району.
Герої чотирнадцятого року
Герої чотирнадцятого року,
Вчорашні діти,
що жадали волі.
В Небесні сотні рушили до строку
За примхою
безжалісної долі.
Хто з вас чекав,
що ради сверхприбутку,
Щоб був збережений
Москви протекторат
Нам брат завдасть
такого болю й смутку,
Що буде бити
по домівках «град»…
Ви мріяли
про гідність та свободу,
Ви не чекали
нагород та слави,
Та ради сьогоденного доходу
Вас зраджували власні генерали.
Ви увійшли в безсмертя.
Крок за кроком.
Герої чотирнадцятого року!
16.06.2014.
Анжеліка Холодулькіна.
Під серцем щось коле...
Прости мене, мамо, що я забарився —
Не вернусь додому, вже дуже втомився.
Ти вчора мене на війну проводжала,
Вернувся щоб скоро, мені ти бажала.
Прости мене, мамо. Вернутись не зможу.
І сили вже мало, і шлях не знаходжу.
Поліг я навіки у степі чужому,
Закрию повіки, не вернусь додому.
Прости мене, сина, моя люба ненько,
Пробила година, відходжу раненько.
Прости мене, мила, ти зіронько ясна,
Поцілила куля ворожа завчасно.
Разом ми обоє не будем ніколи,
Від бою тяжкого під серцем щось коле.
Промов щиро, мила, за мене молитву,
Ятрить мене рана з недавньої битви.
Простіть мене, діти, любого тата,
Не будемо разом у будень і свята.
Учіться гарненько, бо дуже потрібні
Вкраїноньці-неньці людоньки здібні.
Востаннє вас, діти, одне ще попрошу
Й на тім прощавайте любі, хороші:
Запаліть на мій спомин восковії свічі.
Від вас вже іду я, відходжу навіки.
Орест Голик.
м. Чортків.
Воїн на кордоні
За що стоїш ти на кордоні?
За нашу неньку-Україну!
До неба простягнув долоні
І дивишся на вкрай-руїну.
Десь кулі жалять і гранати,
А ти іще не знаєш бою,
Згадаєш неньку і про тата
Й закриєш цей кордон собою.
І до останніх крапель крові
Стоятимеш за честь та віру.
У снах хмарини пурпурові,
А тут картину бачиш сіру.
І хто з тобою, а хто проти,
Не знаєш… Продаються люди.
Здається, друг стоїть навпроти,
Та цілиться тобі у груди.
Разючий біль, ти без жилета,
Незрозумілий бій між вами.
Ти опинивсь без пістолета,
Рятує лиш молитва мами...
Вікторія Палюта.
м. Тернопіль.
Тінь орла
Розбурхана Вкраїна, наче штормом,
Та знаємо, хто човен розхитав,
Хто розпростер над нами крила чорні,
Щоби людських позбавити нас прав.
Вже тінь орла сягає до столиці
І двоголовий гострить пазурі...
Народе мій, пора, пора, прокинься,
Щоб не загинути в новім ярмі!
Байдужих нині не повинно бути,
Продовжим справу козаків, УПА,
Щоб не змогла ніколи посягнути
На Волю нашу Путіна рука.
Богдан Мельничук.
м. Тернопіль.
Важкий початок цього року
Я не здамся без бою.
Святослав Вакарчук
Здаємося, хлопці, без бою —
Зворотнє твердить Святослав;
Вставаймо за честь і за волю,
Зови, трубадуре, до лав...
Та ми, як з чужої планети,
Неначе з чужої землі:
Навіщо нам бронежилети?
Без бою ж здаєм кораблі.
Радійте, мужі сивочубі,
Що нас не роз’єднує Збруч —
Поки що ж на суші й на морі
Москаль нас бере голіруч.
Важкий початок цього року —
Здали ми і Крим, й кораблі,
А з чим же підемо в Європу,
Як все загребуть москалі?
Бо їм недостатньо лиш Криму,
Землі й бойових кораблів —
Ідеєю «русского» Риму
Московський Нерон захворів.
Отож надіваймо жилети,
Не гаймо часу задарма —
Вартніше за волю померти,
Ніж жити з ганьбою раба.
Арсен Вікарук.
м. Тернопіль.
|
