Чужа війна
- : Доброго дня всім присутнім у цій залі. Сьогодні ми з вами зібрались для того, щоб згадати ті часи, коли 18-річні юнаки Радянського Союзу, й України в тому числі, йшли воювати на смерть… Та віддавали свої життя вони зовсім не за рідну землю… Молоді українці тоді не відали, що дехто з них ніколи не повернеться з гір Афганістану. Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою» новітньої історії.
Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року. Отже сьогодні 29-та річниця виведення радянських військ з території Афганістану.
15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали -- «Мамо, я живий...».
Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 29 років, що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям.
Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…
2-й ведучий: Наша сьогоднішня зустріч - данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, ніж Друга світова. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами.
- втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72 залишились у полоні або пропали безвісти.
У числі тих, хто не повернувся з афганської війни, є імена наших земляків. Це Володимир Кривошея із Зачепилівки
Хотілося б згадати імена воїнів-інтернаціоналістів, жителів нашої сільської ради, які проходили строкову службу на території Афганістану. Це -
- Заворотній Володимир Васильович,
- Пушкаревський Олександр Іванович,
- Лукашов Віктор Петрович,
- Висоцький Микола Володимирович,
- Песиголовець Микола Миколайович,
- Дяченко Микола Леонідович,
- Сизько Юрій Васильович,
- Берлим Анатолій Іванович,
- Чепита Василь Іванович,
- Столяренко Михайло Петрович,
- Перерва Володимир Іванович.
1-й ведучий. Ціною крові захистити, так звану "свободу",
Юнаків відправили у пекло. В чужу країну, до народу,
Що не чекав від них нічого і не просив про допомогу.
Йдучи на цю страшну війну, кожен з них вірив у перемогу!
2-й ведучий: Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Навіть плакати над могилами не дозволяли. Скупилися на ордени. Потім ця війна прорвалася віршами й піснями - трагічними, світлими й мужніми. Не професіоналізмом вони коштовні, а насамперед, щирістю й проникливістю:
1-й читець
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані –
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пелена…
О, Боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна!
Війна в наш дім проникла тихо,
Згасивши тисячі життів,
І залишила біль і лихо –
Печалі вдів і матерів.
Хто ж відповість за юні долі,
У крові викупаний стяг?
Коли і як приспати болі
В людських знівечених серцях?..
А, може, скажуть кладовища
Устами жалібних троянд,
Чом дев’ять літ там юність нищив
для нас чужий Афганістан?
2-й читець
Там серце розривається від болю,
Там сонце тіло жалить і пече,
І зникла з голови: надія, сила, воля,
А кров рікою іще більше лиш тече.
Там діти народившись, бачуть горе,
Вони ростуть з ненавистю в очах,
Вся жалість висохла в душі, як море,
Невинні йдуть зі зброєю в руках.
Там мати проливає свої сльози,
Людей щось полонило, мов дурман,
Куточок раю – наші Сірогози,
А проклята земля – Афганістан.
1-й ведучий: АФГАНІСТАН…У брежнєвську добу «агонії розвинутого соціалізму» в наш лексикон чорним тавром впеклося це, як постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.
Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями…Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…
3-й читець
Заплакало небо дощами…
Біль і туга зійшлися клином.
Свистіли кулі над Афганістаном,
Прощалася мати із сином.
Котилися сльози рікою.
Ще б жити – та віку немає.
лишилась невістка вдовою
Й онука за батька питає.
Прощається мати із сином…
Прощаються гори й долини,
І більшого горя немає –
Як жити тепер без дитини?
Лиш чорна хустина.
Німа домовина…
«Прости» – ледь шепоче вустами.
Лиш чорна хустина – то туга за сином.
Заплакало небо дощами…
2-й ведучий: Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей.
Диміли гори, дощик плакав…
На скронях вже заплівся сніг.
І він шепнув: « Пробачте, мамо,
Я повернутися не зміг…»
1-й ведучий: За майже 10 років бойових дій, на цвинтарях України з’явилося понад три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.
Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас, бо загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Другій світовій війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.
3-й читець
Важко змиритись…
Над шляхом сумують тополі…
І падає сніг на поля і гаї.
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий, похмурий граніт.
Юнак же упав, немов зірка із неба,
Упав за далекий Кабул і Герат.
Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе,
І чув журавлів, що до тебе летять.
Тюльпанами чорними вкрита земля,
У рідні краї повернувся у цвіті.
Їх кров залишилась, де скелі й пустеля,
А гори від крові слов’янської ситі.
Не можна забути суворої днини,
Зітхають тополі та ранки імлисті,
У матері серце болить щохвилини,
І сльози не сохнуть на листі.
Прийдуть до могил й на поля ветерани,
З дітьми і онуками завтра прийдуть.
В руках немов вогник-тюльпани,
Афганські події у серці печуть…
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий похмурий граніт.
Наплакалась мати-Вкраїна доволі!
Кажу, щоб почув увесь світ…
2-й ведучий: Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.
1-й читець:
Іменем жінки, що овдовіла,
Іменем матері, що з печалі сивіла,
Іменем сина, що батька не знав.
Іменем батька, що в січі смертельній упав,
Я проклинаю війну жорстоку, –
Вона відібрала у людства спокій.
Іменем тих, хто в колисці сьогодні,
Іменем тих, хто над краєм безодні,
Іменем ще не народжених,
Сном немовлят не стривожених.
Кличу з війною стати на бій,
Мир відстояти Землі голубій.
Ведучий: Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.
2-й читець:
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.
Ведучий: Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.
Хвилина мовчання
Хай земля наша рідна і земля всього світу не здригається від полум’я нових воєн. Любові великої і небесної, миру і злагоди дай, Господи, моєму народові і всім народам сущим на землі.
| 