ПАМ’ЯТЬ НЕ ВІДПУСКАЄ

Завада Вероніка, учениця 7 класу Новомажарівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Зачепилівської райдержадміністрації

Керівник: Овчаренко Тетяна Семенівна, вчитель історії, старший учитель

Не знаю чи є в якомусь селі дідусь більше закоханий у пісню, ніж дід Микола, або просто Микола Макарович. Часто вечорами, чи просто у вільну годину, можна чути його гармошку і дзвінкий голос. Вісімдесятий рік постукав у його двері, а він ніби і не помічає тих років. Завжди жвавий, закоханий у пісню. Любов до пісні прищепила йому мама – Коваль Варвара Максимівна. Він народився в селі Нове Мажарове у рік початку Другої світової війни. Його батьки мали досить неспокійну вдачу і за покликом партії поїхали на будівництво шахт Донбасу.

Саме там і застала молоду родину війна. Жили на вузловій станції, яку німецькі літаки безперестанку бомбили і бомбили. І хоч Микола Макарович був маленьким, але в його підсвідомості назавжди лишилися ті жахливі миті. Непрохані сльози навертаються на його очі при згадці про падаючі бомби. Згадує як жах леденів кров коли ледь-ледь встигаючи мама поспішала вскочити в бомбосховище. Одного разу без їжі і води їм довелося пробути там аж 3 доби. Жахався він і палаючих літаків, що на його очах падали з неба. Від всього пережитого дні були темні, як ночі. Він часто плакав і мріяв про татка – Макара Юхимовича, який разом з іншими захищав рідну землю. А ще зберегла його свідомість відчуття голоду, коли дуже хотілося їсти, а їсти не було що, і подовгу доводилося чекати маму, надіючись що ось-ось вона прийде з базару і принесе сирого буряка, виміняного на якусь лахмітину.

З часом матуся стала працювати в шпиталі для легкопоранених, який пересувався з фронтом. Запах ліків, бинти червоно-коричневі від крові і незрозуміла метушня. Завжди хтось кудись поспішав, крики, стогін поранених. Так хочеться все це забути, та пам’ять не відпускає. Весь цей час Микола Макарович був біля неї. І солдати, його маленького, брали на руки, садовили на танк чи ставили на стілець і той співав їм „Тачанку-ростовчанку". За це вони йому давали шматочок цукру, або сухарика.

Діти війни. Скільки болю і страждань містять ці слова. Важко уявити сивого дідуся Миколу Макаровича маленьким хлопчиком – дитиною. Я тримаю в своїх руках пожовклу фотографію часів війни. На фото маленький хлопчик у військовій формі стоїть на стільці, не по дитячому зосереджений він готовий розпочати свій концертний виступ.

Зберігає Микола Макарович і вірш Варвари Максимівни про роки війни.

Я помню тот день 41-го года,

Как нам объявили войну,

Отцы наши, братья – все шли на защиту,

Спасая родную страну.

Внезапно напал враг на нашу сторонку

Которую любим мы все

И головы клали, и кровь проливали

С фашистом в неравном бою

Спогади крізь роки

Маслак Владислав, Маслак Станіслав – учні 7 класу Новомажарівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Зачепилівської райдержадміністрації

Керівник: Овчаренко Тетяна Семенівна, вчитель історії, старший учитель

Війна – то велике лихо, яке випадає на долю людини. Краще б її не знати. А на долю нашої бабусі, Маслак Ольги Антонівни, випало пережити те лихо. Страшно, страшно згадувати їй про ті роки і сьогодні. На той час вся її родина жила в с. Сомівка, що десь кілометрів 30 від села Олянівка – нашого рідного села. Коли почалася війна бабусі було сім років.

Село Сомівка мов на долоні: великі луки, поруч річка Оріль. Разом з братом Миколою і сестрою Настею вона пасла там домашню нехитру живність, купалися в річці. Гарно там. Навіть не віриться, що все те зникло в один день. День? Ні, мить. Коли почалася війна і ворог наближався до села, луки стали полем бою. Хата стояла на краю села, тож їм першими довелося побачили ворога. Німці йшли, їхали на мотоциклах, машинах. Стояв суцільний гуркіт. Всі люди ховалися в погріб. Через деякий час в їхній двір зайшли німці, заглянули вони і в погріб, але нікого не чіпали, пішли далі. Потім якось все зупинилось, та не надовго. Знову почулася моторошна стрілянина. Діти почали благати бабусю заховатися в кукурудзі, бо важко було передбачити як поведуть себе інші німці, та бабуся відмовилася полишати двір. А діти з мамою все ж побігли ховатися в поле, що стояло далеченько від дороги. Діти дуже боялися за бабусю і тому всі плакали. Коли все затихло тихенько пробралися до двору. Та хати їхньої вже не було, залишилася тільки піч. Біля спаленої хати стояла бабуся Олена. Пізніше вона розповіла, як німці «господарювали» у їхньому дворі, як забирали все, що під руки попадало, як підпалили сіно, а з ним і хату.

• залишилася їхня сім’я без даху над головою. Поки було тепло, вони ночували під яблунею, а зимувати родину взяла старенька бабуся. Весь цей час їхня мама з бабусею Оленою «ліпили» хату.

Різні були німці. Бабуся говорить, що не може їх усіх ненавидіти, бо вони, мабуть, теж не дуже хотіли воювати. У них же були жінки, діти. Згадує, як одного разу пішла до магазину, він не працював і в ньому жили біженці, люди які тікали від війни. Там було багато дітей і сільські бігали до них гуляти. Одного разу, коли діти гралися, біля магазину зупинилася німецька машина, з неї вийшов якийсь дядько. Багато дітей стояло там, та він чомусь підійшов до нашої бабусі, дістав з карману пачку печива і почав тикати їй в руки. Вона дуже злякалася, що фашист схопить за руки щоб потягнути в машину, тож заховала руки за спину і перелякано дивилася на того німця. Не могла втямити, чого йому від неї треба. Він мабуть зрозумів дитину, та й кинув те печиво до ніг. Діти, з якими вона гралася до цього, швиденько розібрали те печиво, а моя бабуся ще довго думала про того німця. Згадує його і досі. Може і в нього десь у Німеччині була дочка, а вона може чимось була на неї схожа?

Німців вони бачили частенько, та хоч вони і не чіпали малечу, звикнути до них вона не могла. Тож старалися з сестрою і братом їх оминати. Хотілося знову почуватися вільно, та бігати на річку купатися.

У вересні 1943 року радянські воїни вибили німця. Відбудована хата тепер уціліла. Бабуся Оля почала ходити до школи і разом з усіма чекати кінця війни.

Одного весняного дня, коли вона прийшла додому зі школи, а мама тоді вже добілювала в сінях, по радіо об'явили, що закінчилась війна. Це було 9 травня 1945 року.

Після війни наша бабуся вийшла заміж за хорошого чоловіка Маслака Івана Дем’яновича і з 1952 року живе в с. Олянівка. Разом з чоловіком прожили щасливе життя. Дідусь - Іван Дем’янович працював водієм, а бабуся Ольга Антонівна – дояркою. В обох є грамоти і нагороди за сумлінну працю.